Реабілітація як метод медико-психологічної допомоги при психічних розладах

Реабілітація пацієнтів з психічними розладами є найважливішим етапом у лікуванні хворих, їх відновленні та поверненні до соціуму, зниженні ризику рецидиву. Ефективність лікування багато в чому залежить від інтенсивності та якості реабілітації, яка стала невід’ємною частиною психіатричної допомоги у світовій практиці, проте у вітчизняних умовах представлена слабо та потребує освоєння та впровадження. Проблема реабілітації: її сутність, специфіка, історія становлення як методу медико-психологічної допомоги є метою цього дослідження.

Результати теоретичного аналізу проблеми. Хворі на шизофренію є найпоширенішим контингентом хронічно хворих, які користуються послугами психіатричних служб і потребують реабілітації. Одна чверть із них потребує частих повторних госпіталізацій.

Основним лікуванням психічних розладів, у тому числі захворювань шизофренічного спектру, до яких належать шизофренія, шизотипові, маячні та шизоафективні розлади, є медикаментозна терапія. Однак поряд з фармакологічним лікуванням особлива роль нині у світовій практиці відводиться психокорекційній та соціальній роботі з пацієнтом, його сім’єю, родичами та найближчим оточенням, що знижує ризик рецидиву захворювання та суттєво впливає на його якість життя. Психосоціальна реабілітація є однією з основних частин у сучасній комплексній програмі допомоги хворим із психічними розладами.

Вважається, що сучасний зміст концепції реабілітації хворих та інвалідів було сформовано у роки другої світової війни в Англії та США. Однак сучасні дослідження показують, що окремі конкретні форми роботи та публікації мали місце набагато раніше. Багато було зроблено у тих галузях охорони здоров’я та соціального забезпечення, які зараз відносять до сфери реабілітації, та у низці інших країн (Франція, Голландія, Швейцарія, на території колишнього СРСР).

Концепція реабілітації хворих та інвалідів спочатку виходила з ідей так званої фізичної медицини. Надалі вона була доповнена положеннями соціальної гігієни, психології, педагогіки, соціології та інших дисциплін. Існує багато визначень реабілітації, зокрема: «розвиток чи покращення тих здібностей хворого, які можуть бути використані для його успішної соціальної та трудової діяльності поза лікарнею»; «інтеграція індивідуума у суспільстві, коли досягається більш дієве і необхідне пристосування»; «відновлення хворого як людини (особистості) та як члена суспільства»; «спеціальне поле медичної та соціальної активності»; «спроба включення неповноцінного індивідуума в соціальне середовище, в якому виявиться можливим оптимальне застосування його залишкових здібностей».

Термін «реабілітація» отримав останнім часом міжнародне визнання та поширення. У 1980 році Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) так сформулювала поняття «медична реабілітація»: «Медична реабілітація – це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених в результаті захворювання або травми функцій або оптимальна реалізація фізичного, психічного та соціального потенціалу інваліда найбільш адекватна інтеграція його у суспільстві».

Реабілітаційна діяльність – це організовані взаємодії різних людей у процесі повсякденного виконання програми.

Концепція реабілітації включає і профілактику, і лікування, і подальше після хвороби пристосування до життя та праці тощо. Але реабілітація це не лише перераховані вище напрямки, це, перш за все, новий підхід до хворої людини.

Реабілітація психічно хворих має свої особливості, що відрізняють її від реабілітації, наприклад, при алко- та наркозалежностях або при реабілітації серцево-судинних захворювань. Ці особливості пов’язані в першу чергу з тією обставиною, що при психічних захворюваннях, як ні за яких інших, серйозно порушуються соціальні зв’язки та стосунки. Тому реабілітація психічно хворих є, передусім, їх ресоціалізація, яка має на увазі відновлення (збереження) індивідуальної та суспільної цінності хворих, їх особистого та соціального статусу.

Особистість хворого загалом, його соціальні зв’язки страждають від початку психічного захворювання, а чи не лише окремі функції (мислення, пам’ять, увага тощо), порушення яких вже вдруге хворий може дати і, зазвичай, дає реакцію. Зняття чи корекція особистої реакції відбуваються залежно від успіху «основного» комплексу заходів, вкладених у відновлення (реституцію) чи компенсацію порушених функцій.

Важливим принципом реабілітаційних заходів є те, щоб включити самого хворого до лікувально-відновного процесу, залучити його якнайбільше до співучасті у відновленні тих чи інших порушених функцій (наприклад, пам’яті чи уваги) чи соціальних зв’язків: трудових, сімейних та ін. Реабілітацію психічно хворих можна назвати принципом партнерства.

Ресоціалізувати хворого без його активної участі неможливо. Добре відомо, що навіть лікарське лікування краще допомагає, коли хворий у нього вірить, вірить у авторитет лікаря, який призначив йому ті чи інші ліки. Тим більше авторитет психолога у психічно хворих людей, який заслуговується не просто, дає безперечні позитивні результати протягом усього курсу реабілітаційної роботи.Другий принцип реабілітації психічно хворих – це принцип багатосторонності (різноплановості) зусиль (дій, заходів) щодо реалізації реабілітаційної програми. Він полягає у розумінні реабілітації як складного процесу, що поєднує зусилля психолога та пацієнта, та спрямованого на різні сфери «психосоціального функціонування» пацієнта.

 

Наверх