Аналіз теоретико-наукових трудів з проблем реабілітації при шизофренії

 (закінчення)

Шизофренічний процес може викликати глибокі зміни активності і відносин особистості, а разом з тим і обумовлює порушення трудової діяльності. Працездатність хворих може бути безпосередньо пов’язана з «падінням енергетичного потенціалу», з апатією, а також з пасивно-негативним, байдужим або активно-негативним ставленням до праці. Слід мати на увазі і аутистичне негативне ставлення необхідності спілкування в процесі роботи, яке лежить в основі прагнення ухилитися від участі у трудовій терапії. Саме ці зміни відносин (а не втрата навичок) головним чином визначають зниження працездатності хворих на шизофренію.

Свого часу широке розповсюдження мали трудові майстерні при психіатричних лікарнях, в яких хворі проходили курс лікування працетерапією. З цією ж метою створювалися і постгоспітальні реабілітаційні центри. Про роль одного з таких центрів, створених в Одеській області в 1973 році, і функціонувавшим на базі сільськогосподарського підприємства, розповідає А.С.Тіганов. Будувалися на принципі госпрозрахунку взаємини з радгоспом, передбачали забезпечення хворих упорядкованим гуртожитком (де вони перебували на повному самообслуговуванні), харчуванням в їдальні і роботою. Кваліфікована медична допомога надавалася хворим реабілітаційної службою Одеської психіатричної лікарні. Таким чином, в реабілітаційному процесі комплексно використовувалися психосоціальні (соціотерапевтичні) і біологічні методи впливу. Хворі виконували польові роботи, були зайняті на тваринницькій фермі, в спеціалізованих цехах по обробці сільськогосподарської продукції.

Процес реабілітації здійснювався поетапно, починаючи з формування професійних навичок і закінчуючи раціональним працевлаштуванням в радгоспі. Центр розраховувався переважно на хворих з хронічними і безперервно поточними формами психічних захворювань, а також страждаючими частими рецидивами. Серед них переважали особи з великою давністю хвороби (від 10 до 25 років), тривалим (більше 5-10 років) безперервним перебуванням в психіатричному стаціонарі або частими регоспіталізаціями. Спостереження за хворими в цьому центрі показали, що в результаті реабілітаційних заходів значно знижувалася частота загострень, зростала тривалість міжприступних проміжків, зм’якшувалася продуктивна симптоматика, компенсувалися прояви дефекту. Близько 60% хворих повністю опановували виробничими навичками, інші освоювали їх в частковому обсязі.

Спроби пошуків нових психотерапевтичних прийомів при здійсненні реабілітації психічно хворих, в тому числі і в умовах лікувально-трудових майстерень, привели в останні десятиліття до розвитку музикотерапії. Дослідники з різною часткою захоплення оцінюють музикотерапію як найважливіший фактор у справі реабілітації психічно хворих. С.С.Брусилівський (1969, 1973) розглядає музикотерапію не як ізольований вид лікування, а як одну із складових частин психотерапії. Це підтверджує і Ж.Г.Шошіна (1981), що використала музикотерапію хворих на шизофренію з метою полегшення включення хворих в психотерапевтичні заходи на ранніх етапах реабілітації.

Також створювалися спеціально звукоізольовані приміщення – гіпнотарії, в яких з хворими проводилися сеанси індивідуального та групового гіпнозу. Застосовувалися спеціально розроблені сугестивні програми, спрямовані на конкретних пацієнтів, які страждають на основний діагноз, апато-депресивним розладом, заниженою самооцінкою, зниженою мотивацією, порушенням сну.

В зарубіжних країнах проблема ресоціалізації психічно хворих, також постала гостро в кінці 70-х – початку 80-х років, була певною мірою пов’язана з антипсихіатричним рухом, коли почався процес так званої деінституціоналізації – виведення пацієнтів за стіни психіатричних стаціонарів з їх закриттям. Виписані хворі, будучи нездатними вести самостійне життя і забезпечувати себе економічно, поповнили ряди бездомних і безробітних. Вони потребували не тільки на психіатричну допомогу, а й соціального захисту та фінансової підтримки, тренінгу втрачених трудових і комунікативних навичок.

На одностайну думку психіатрів, переважна більшість пацієнтів, які потребують реабілітації, становлять хворі на шизофренію. Для них використовувалися спеціальні тренінгові програми, спрямовані на досягнення автономності в стилі життя хворого, поліпшення його соціальних зв’язків і профілактику повної ізоляції (що найбільш важливо для хворих на шизофренію). У реабілітації особливе значення має індивідуалізований підхід, що враховує вид і ступінь вираженості наявної у хворого дисфункції (недостатність ініціативи і емоцій, соціальний і когнітивний дефект).

Найбільш поширені тренінгові методики, орієнтовані на корекцію соціальної поведінки хворого, використовують стратегію копіювання правильної поведінки в повсякденному житті: крім корекції властивих хворим на шизофренію емоційно-вольових і когнітивних порушень вони допомагають виробити необхідні для вирішення повсякденних проблем і ведення самостійного життя. 

Наверх