Теоретико-історичні підходи в реабілітації при психічних захворюваннях
(продовження)
Обов’язки щодо утримання притулків для цих хворих покладалися на церкву, зокрема – на Києво-Печерський монастир. В XI столітті лікування і догляд за психічно хворими в Київській Русі вже базуються на певних правилах. Для хворих почали будувати «міцні» будівлі. У «Статуті» князя Ярослава Мудрого йдеться про недопущення розлучень, якщо чоловік або жінка захворіють психічними розладами.
В «Ізборнику Святослава» (1073) пропонується проводити спеціальне обстеження юнаків, яких беруть на військову службу, щодо їх можливої неправильної поведінки в минулому. Це було запобіжним заходом щодо призову до війська психічно хворих. У старовинних документах є і згадки про лікування таких хворих.
Так, в XI-XII століттях у Київській Русі набув поширення «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, згідно з яким «буйним хворим» заборонялося вживати їжу, що містила кров живих істот. Це можна вважати своєрідним лікувально-профілактичним методом для психічних розладів. Пізніше, в XIV-XVI ст., в Україні сформувалися «братські шпиталі» і лікарні, в яких містилися і люди з психічними та поведінковими відхиленнями. Досить гуманно ставилися до психічно хворих за часів Запорізької Січі і Українського козацтва.
У цей період особи з психічними розладами знаходили притулок в більшості відомих в Україні монастирів: Максаківського, Міжгірському, Лебединському, Самар-Миколаївському та ін. Крім того, частина хворих отримувала допомогу в Українських козацьких полках, які мали понад 600 так званих шпиталів. У більшості випадків шпиталі розташовувалися в звичайних селянських хатах і були настільки популярними серед населення, що в окремих місцевостях України функціонували аж до 1883 року.
В епоху середньовіччя в Росії ставлення до психічно хворих було набагато м’якше, ніж в Західній Європі. До них ставилися як до нещасних жертв божого покарання або ж чаклунства, «лихого ока», рідше вважали їх одержимими злим духом, але не вважали, що вони підлягають знищенню: майже не було спалення відьом і чаклунів на вогнищах. В цьому відношенні є лише окремі вказівки на одиничні страти «відьом» і «чаклунів».
Деякі психічно хворі були на положенні юродивих, блаженних і користувалися повагою населення. Психічно хворих містили в монастирях, однак в більшості випадків психічно хворі залишалися безпритульними, жебракували, поневірялися по містах і селах, збираючи переважно близько монастирів. Частина хворих жила вдома, причому неспокійних замикали, пов’язували, садили на ланцюг, але все це проводилося не в вигляді покарання, а для огорожі оточуючих від буйства таких хворих.
Уже в XVII столітті в Московській Русі став переважати погляд на схиблених і «дурних» як на хворих, що знайшло своє вираження і в законодавстві (закон 1677 року), прирівнюючи «дурних» до глухонімих і п’яниць, позбавляв їх права розпоряджатися майном. За Петра I вже не було місця для демономанічних поглядів на психічно хворих, їх вважали хворими. Піклування про психічно хворих було раніше покладено на монастирі, але в кінці царювання Петра I був виданий указ, який забороняв посилати в монастирі психічно хворих, а для них мають бути створені спеціальні госпіталі. Це не було виконано і тільки в 1762 році Петро III знову велів не посилати «божевільних» в монастирі, а влаштувати для них «навмисний будинок» – «доллгауз».
Перші такі будинки були відкриті в Новгороді і в Москві (1776). У Москві спочатку під них відводилися різні тимчасові приміщення; нарешті, в 1809 році був відкритий психіатричний доллгауз в спеціально побудованому будинку, в подальшому отримав назву Преображенської лікарні. У Петербурзі аналогічна установа була відкрита в 1779 році. До 1810 році в Росії було вже 14 таких будинків для божевільних. Положення психічно хворих в цих будинках було більш ніж сумним: їх прив’язували ременями до ліжка, приковували ланцюгами, на них надягали гамівні сорочки або «камзоли».
Першим реформатором психіатричного справи в Росії можна вважати Ф.Саблера – головного лікаря Московського доллгауз (1828). Він зняв ланцюга з психічно хворих, ввів в доллгауз лікарняні порядки, заснував посади лікарів-ординаторів, завів історії хвороби, друкував звіти.
Харківським професором П.О.Бутковськім основоположником наукової психіатрії в Україні в 1834 році був написаний перший двотомний підручник психіатрії «Душевні хвороби, викладені згідно засадам нинішнього вчення психіатрії в загальному і приватному, теоретичному і практичному змісті». У назві підручника і на його сторінках П.О.Бутковській першим ввів термін «психіатрія», запропонований Рейлі в 1803 році.
До кінця XIX століття обслуговування психічно хворих стало організовуватися за допомогою системи спеціальних установ. У цих установах, спочатку розташовувалися здебільшого поза містами і влаштовуються на основі максимального самозабезпечення, навряд чи були можливості цілеспрямованої терапії, але в них було багато цікавих спроб заохочення активності і спільної діяльності хворих з точки зору специфічної педагогіки.
Наукові психіатричні центри в Петербурзі, Москві, Харкові, Казані з їх видатною професурою до цього часу підготували кваліфіковані кадри психіатрів, які зуміли пов’язати теорію з практикою будівництва психіатричної допомоги.
У Казані, де тоді працював видатний лікар В.М.Бехтєрєв, починає робити свої перші кроки гіпнотерапія. Під її впливом пацієнти відчувають на собі результати лікування гіпнозом при душевних неврозах. В.М.Бехтєрєв у своїх працях докладно описує гіпнотичні сеанси, що проводяться, в яких розкриває нові можливості для психіатрії.
Наверх